Смичок народився. Розплющивши очі, він побачив того, хто його створив.

– Ти чудовий! – сказав йому Майстер. – Тебе чекає велике майбутнє. Ти створений здобувати дивовижні звуки, вони будуть досконалі. Музика, яку ти зіграєш, буде займати душі людей і зробить їх краще.

– О, як дивно те, що ти сказав!– вигукнув Смичок. – Звичайно, все буде саме так! – з цими словами він висковзнув з рук Майстра та побіг на вулицю.

– Стривай-но! Адже я ще не казав на чому ти будеш грати, – вигукнув йому вслід Майстер.

Але Смичок вже нічого не чув, він мчав назустріч своїй славі.

Яскраво сяяло сонце, небо було чистим, під ногами зеленіла молода трава.

– Все в світі досконало!– радів Смичок.– Але головне в тому, що я живу не просто так. Мене створили з певною метою, і ця мета чудова. В мого життя є сенс! - зробив він висновок.

Так, радіючи всьому на світі, Смичок пішов далеко від дому.

Але одного разу йому спало на думку:

– Цікаво, на чому ж я буду грати? Адже я не можу здобувати музику з самого себе? Дивно, чому Майстер нічого не казав про мій інструмент? Що в цьому за таємниця? - і Смичок почав заглядати у вікна будинків, щоб знайти те, що йому підійде.

Одного разу з відчиненого вікна він почув музику.

– Нарешті!– зрадів Смичок.– Ось, що я так довго шукав,– і він зайшов у будинок.

Посеред кімнати стояв величезний чорний Рояль.

– Ого,– подумав Смичок, - оце так штука! На ній я таке зіграю, весь світ буде в захваті!

– Ти хто?– запитав він у Рояля.

– Я? Рояль,– відповів той і став повертатися на своїх скрипучих ногах, щоб побачити хто з ним розмовляє.

– А ти хто?– запитав він, помітивши Смичок.

– Я – Смичок! Я створений, щоб здобувати чудову музику. Зараз я буду на тобі грати. Але попереджаю, ти відразу станеш відомий усьому світові. Ти готовий до слави, Рояль?

– Ти спочатку зіграй, а потім поговоримо про славу,– пробурчав Рояль.

– Ти нічого не розумієш. Я досконалий і створений здобувати досконалі звуки. Так казав мій Майстер!

– Дозволяю, спробуй,– відповів Рояль.

Смичок кілька разів обійшов навколо інструменту, помацав його блискучі лакові боки і зупинився перед клавішами.

– На цьому грають,– підказав йому Рояль.

– На цьому грають? Цікаво як?– подумав про себе Смичок.

Він кілька разів пробігся по клавішах, але нічого схожого на музику не почув.

– Отакої,– пробурчав Рояль,– на клавіші потрібно натискати, а не пиляти їх.

– Ні, тут щось не так,– розмірковував уголос Смичок, в черговий раз обходячи Рояль.– А чи немає в тобі ще чогось? Наприклад, під цією кришкою?– і він зазирнув під чорну кришку Рояля.

– Ага, ось що ти від мене ховав!– вигукнув він, побачивши струни.– Як це називається?

– Це струни, але на них не грають,– відповів Рояль.

– Тому, що грати не вміють,– відрізав Смичок і почав носитися по струнах, здобуваючи звуки страхітливої хрипоти і вереску.

– Та що ж це таке?!!– прогарчав басом Рояль.– Ти мене зовсім зіпсуєш! Геть звідси!– і він зачинив кришку з такою силою, що Смичок ледве встиг відскочити в сторону.

– Подумаєш!– образився Смичок.– Якщо хочеш знати, це ти якийсь не такий. В тобі самому струн пристойних немає. Хто тебе тільки зробив?

– Мабуть, той же, хто й тебе,– пробурчав Рояль і заскрипів, повертаючись до Смичка спиною.

– Брехун,– міркував Смичок, крокуючи далі,– і струни в нього фальшиві. А ще каже, що я грати не вмію.

Ішов він собі, йшов, поки не почув дивні звуки: це було схоже то на гуркіт каміння, то на ласкавий шепіт хвилі.

– Ти хто?– здивовано запитав Смичок.

– Я – Барабан! Це на мені зараз грали,– гордо відповів Барабан.

– А я – досконалий!– сказав Смичок.– Хочешь я буду на тобі грати? Ти готовий до слави?– і він пробігся по гладісінькій шкірі Барабана.

– Ні, ні, ні!– вчинив галас Барабан.– Мене не треба пиляти, треба бити!

– Наче я не знаю, що треба робити!– обурився Смичок і кілька разів ударив по Барабану.

– Ні, це ні на що не схоже!– розсердився Барабан.– Навіть хлопчаки грають краще ніж ти. А ще казав, досконалий. Ти подивися на себе – неначе паличка, а наче й ні. І хто тебе тільки створив? - запитав Барабан, гордо випнувши свої шкіряні груди.

– Мене створив Майстер,– тихо прошепотів Смичок.

– Який там Майстер!– засміявся Барабан.– Ось мене дійсно зробив Майстер. Чув, як на мені грають?!!– і він презирливо відвернувся.

Похнюпивши голову, поплентався Смичок далі. Небо затягнулося хмарами, накрапав дощик, а Смичок йшов собі, сам вже не розуміючи куди й навіщо.

– Ні, так я зовсім розкисну,– раптом подумав він.– Доречі, мені пророкували велике майбутнє. Хто знає, може це все ж таки правда?– і Смичок постукав у перші-ліпші двері.

– Чи можна у вас обсушитися?– запитав він у господарів.

– Будь ласка, проходьте,– й він опинився в маленькій кімнаті біля палаючого каміна.

Зігрівшись, він озирнувся по сторонах.

– Я давно за вами спостерігаю,– почув він чийсь приємний голос.

– Хто ви?– запитав Смичок.

– Я – Віолончель. Зверніть увагу на мою ідеальну форму і чудові струни.

– Струни?– перепитав Смичок.– Чи на них можна грати?

– О, звичайно! Я створюю чарівні звуки. І звернулася до вас саме тому, що ви дуже схожі на тих, хто грає на мені.

– Чи не дозволите й мені спробувати? Колись хтось казав, що у мене буде непогано виходити.

– Прошу,– запросила Віолончель.

Смичок провів по струнах раз, другий, третій, але звуки все виходили не тієї глибини, не тієї сили.

– Ви, напевно, ще занадто молодий, або вас трохи не доробили. Підростіть, будь ласка, інакше мої струни будуть вам не по зубах,- всміхнулася Віолончель.

Коли дощ скінчився, Смичок поплентався далі. Яскраве сонце, блакитне небо, зелена трава вже не тішили його.

– Все в світі порожньо, сумно і не потрібно. У житті немає й краплі сенсу,– думав Смичок.

Він більше не міг без болю слухати музику.

– Ви граєте?– питали його.

– О ні,– сумно відповів він.

– Тоді навіщо ви?– і від нього відверталися з подивом.

Скільки пройшло часу, місяці або роки, тільки одного разу в пошуках притулку він переступив поріг будинку, в якому народився. Майстер, побачивши Смичок, одразу впізнав творіння своїх рук.

– Друг Смичок, я дуже радий тебе бачити!– вигукнув він.– Швидше розкажи про себе. Ти повинен бути щасливий!

– Ти обдурив мене,– відповідав Майстру Смичок.– Колись я повірив тобі, дивись тепер - я бідний і самотній. Ти обіцяв мені щасливе майбутнє, а зробив бездарним, ні до чого не придатним. Я втомився й не хочу більше жити. Навіщо ти мене створив?

– Почекай,– відповідав Майстер,– цього не може бути, адже я дійсно створив тебе досконалим. У тебе не може бути іншого життя, крім того, яке я обіцяв.

– Що ти кажеш?– з прикрістю відказав Смичок.– Я випробував безліч інструментів, я пітнів, але так нічого й не досяг. Світ переконав мене в тому, що я бездара, ні до чого не придатний.

– Почекай,– замислився Майстер,– в твоєму оповіданні я жодного разу не почув про Скрипку. Невже і вона…

– Про Скрипку?– перервав його Смичок.– Я взагалі нічого не чув про Скрипку.

– Це ж як?– сплеснув руками Майстер.– Адже ти був створений, щоб грати саме на ній. Саме на ній!

– Стривай,– і через хвилину Майстер приніс в кімнату невеликий гарний інструмент.– Дивись, це вона! Ви створені одне для одного.

– Ні, Майстер,– відповів Смичок,– ні, Майстер. Я більше ні на чому не граю, музика приносить мені тільки біль і розчарування. Створи для неї щось інше.

– Повір мені, я знаю, про що говорю,– переконував його Майстер,– ти тільки спробуй, тобі вдасться.

– Я намагався тисячі разів, нічого не виходило,– хитав головою Смичок.

– А зараз ти просто повір мені й вийде,– наполягав Майстер.

– Я вже повірив тобі колись,– відповідав Смичок.

– Послухай-но, тоді, давно, ти не дізнався, для чого був створений.

– Ні, чому ж, я знав. Ти сказав, що в мене є майбутнє, а тепер сам бачиш, що вийшло.

– Правда, я казав саме це. Але ж ти не дослухав, як цього можна досягти. Ти нічого не дізнався про свій інструмент, про те, що я створив саме для тебе. Так, я створив безліч прекрасних речей, але всі вони для інших і інші щасливі, знаходячи їх. Так будь же щасливий і ти, - Майстер простягнув Смичку Скрипку.

– Добре, я повірю тобі в останній раз,– сказав Смичок і торкнувся її струн.

Кажуть, що таке буває тільки в казках, але це неправда. Диво сталося. І була музика, і було щастя.

– Це диво!– перешіптувалися ті, хто чув Смичок і Скрипку.

– Немає ніякого дива,– посміхався у відповідь Майстер.– Бо я завжди знаю, що я створив і для чого.